Денікінський режим

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну.Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи.

Проголошений Денікіним закон про землю встановлював максимум поміщицького землеволодіння в 400 десятин. Селяни отримували можливість ридбати земл за викуп у розмірі 45 десятин на сім'ю. 

За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба селяни забов'язувлися безплатно віддавати поміщикам і орендарям. На потреби денікінської армії треба було виносити разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягувалася впримусовому порядку. 

У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Уривок з відозви А.Денікіна: "К населению Малороссии":

"Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Белые ставленники немцев - Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной "Украинской державы" и борьбы против возрождения Единой России...

Оставляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде по-малорусски." 

Денікін Антон Іванович:

Бій під Крутами

Бій під Крутами не можна назвати найбільш кровопролитною подією, вона не була вирішальною, з боку УНР у ній не була задіяна найкраща зброя, а люди були зовсім не підготовані. Впродовж 70 років про цю подію мовчали, проте, не дивлячись на такий великий проміжок часу, про неї усе ж заговорили...
Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути, поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.
В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Більшовики втратили боєздатність на чотири дні. Вони мусили підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
Ось як описує ці події колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко:Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх - буквально на забій - назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н. В. Поршу.»
Опрацьовуючи матеріал з приводу битви під Крутами, дивлячись документальні фільми, в мене склалося своє враження, своя думка стосовно цієї події, яка, можливо, не зовсім відповідає вашй думці, або є незовсім правильною на ваш погляд, проте я наважусь висловити її. У цій події єдиними, кого мені стало шкода, були студенти, яких відправили на загибель без належного устаткування та підготовки (хоча вони були й добровольцями). Нещасні хлопці загинули, на мій погляд, через похибку та прорахунок Центральної Ради, яка розпустила військо, усунула С.Петлюру та проводила політику мирного рзвитку подій.
Хотілося б завершити думкою українського історика Данили Яневського:
"...Вони кинули цим хлопцям кістку. Кістка - це дуже гарна ідея - незалежна Українська держава, але за цим далі була порожнеча..."