Версальсько-Вашингтонська система

Версальсько-Вашингтонська система - визначена форму політичної організації міжнародних відносин після війни 1914 - 1918 р., що  була закріплена в договорах і угодах 1919 - 1922р.

Основою системи міжнародних відносин, найважливішим внутрішнім фактором її розвитку був баланс сил, що розуміється як конкретно-історичне співвідношення впливу вхідних у систему держав, і в першу чергу провідних держав, що по суті були основними системоутворюючими елементами. Звичайно, середні і малі держави також впливали на загальний баланс сил у системі міжнародних відносин, але переважно на регіональному рівні. Існування кожної, у тому числі і Версальсько-Вашингтонської, системи продовжується доти, поки закріплене в ній співвідношення сил між окремими країнами відповідає реаліям процесу історичного розвитку держав. Визначена стійкість, властивій системі міжнародних відносин, залежить від ступеня її рівноваги, що є часткою случаємо балансу сил, при якому він відповідає як мінімум балансу головних інтересів великих держав.

Оформлення нового світового порядку в Європі після Першої світової війни було ускладнено революцією в Росії і хаосом у Східній Європі. Виробленням Версальського договору займалися тільки переможці, що найчастіше переслідували різні цілі. Для Франції основне значення мало максимальне ослаблення Німеччини, що дозволяло закріпити французьку гегемонію в Європі й убезпечити її східні границі. Англія і США були більш зацікавлені в збереженні європейської рівноваги. Для цього було потрібно в більшому ступені враховувати інтереси Німеччини, що в умовах розпаду Австро-Угорщини, революції в Росії, загального національно-революційного підйому і діючої більшовицької пропаганди можна було використовувати як стабілізуючий фактор у Центральній і Східній Європі. У підсумку версальські домовленості були компромісом між цими крайніми позиціями за рахунок переможених, що визначило революційний підйом в Угорщині, становлення масових комуністичних партій і реваншистський вектор зовнішньої політики Німеччини. Англія і Франція намагалися використовувати нові держави, що виникли в Європі, як проти більшовицької революції, так і проти німецького реваншизму. Однак роль союзників Лондона і Парижа ніколи не була занадто висока і мала тенденцію до зниження.

Завершення Першої Світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовила післявоєнний перегляд основ її функціонування , в результаті чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести:

1. "Дискриміноване" положення переможених держав та Радянської Росії.

2. Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні територіальні, політичні та економічні (в різному ступені для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної системи та формування її засад. Інші переможці (на кшталт Італії) залишились на другому плані.

3. Політична самоізоляція США від європейських справ. США після провалу "14 пунктів" В.Вільсона взяли курс на ізоляцію від міжнародної політики в Європі, в той же час у якості пріоритетного засобу зовнішньої політики в цьому регіоні обравши економічний чинник.

4. Утворення ряду нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня політика яких на більш пізніх етапах розвитку системи справила значний вплив на проходження системних кризових процесів.

5. Створення Ліги Націй – гегемоністичного інструменту збереження стабільності у системі міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх функцій. 

6. Світ поступово перестає бути євроцентриським, міжнародна система починає перетворюватись в глобальну.

7. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відрізнялася вкрай високим рівнем суперечливості як внаслідок протистояння в політико-ідеологічній ( демократія і тоталітаризм), політичній, військовій, економічній сферах, так і в силу наявності декількох більш-менш незмінних протягом всього періоду її існування груп акторів, що знаходились у стані перманентного системного протистояння. 

Денікінський режим

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну.Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи.

Проголошений Денікіним закон про землю встановлював максимум поміщицького землеволодіння в 400 десятин. Селяни отримували можливість ридбати земл за викуп у розмірі 45 десятин на сім'ю. 

За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба селяни забов'язувлися безплатно віддавати поміщикам і орендарям. На потреби денікінської армії треба було виносити разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягувалася впримусовому порядку. 

У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Уривок з відозви А.Денікіна: "К населению Малороссии":

"Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Белые ставленники немцев - Петлюра и его соратники, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной "Украинской державы" и борьбы против возрождения Единой России...

Оставляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского народного языка. Каждый может говорить в местных учреждениях, земских, присутственных местах и суде по-малорусски." 

Денікін Антон Іванович:

Бій під Крутами

Бій під Крутами не можна назвати найбільш кровопролитною подією, вона не була вирішальною, з боку УНР у ній не була задіяна найкраща зброя, а люди були зовсім не підготовані. Впродовж 70 років про цю подію мовчали, проте, не дивлячись на такий великий проміжок часу, про неї усе ж заговорили...
Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути, поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків.
В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Більшовики втратили боєздатність на чотири дні. Вони мусили підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.
Ось як описує ці події колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко:Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх - буквально на забій - назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н. В. Поршу.»
Опрацьовуючи матеріал з приводу битви під Крутами, дивлячись документальні фільми, в мене склалося своє враження, своя думка стосовно цієї події, яка, можливо, не зовсім відповідає вашй думці, або є незовсім правильною на ваш погляд, проте я наважусь висловити її. У цій події єдиними, кого мені стало шкода, були студенти, яких відправили на загибель без належного устаткування та підготовки (хоча вони були й добровольцями). Нещасні хлопці загинули, на мій погляд, через похибку та прорахунок Центральної Ради, яка розпустила військо, усунула С.Петлюру та проводила політику мирного рзвитку подій.
Хотілося б завершити думкою українського історика Данили Яневського:
"...Вони кинули цим хлопцям кістку. Кістка - це дуже гарна ідея - незалежна Українська держава, але за цим далі була порожнеча..."

Українські січові стрільці

Українські січові стрільці

Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).
Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі (керівники — Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники — Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник — Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник — Григорій Коссак). Активно працювали в новостворених товариствах Михайло Волошин, Степан Рудницький, Володимир Кучабський, Дмитро Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців».

Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними такі статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхерівський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.

Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював Кирило Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. У 1913–1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.

 Керівники Українських січових стрільців:

•  Володимир Старосольський - головний отаман "Січових стрільців"  
• Дмитро Катамай - заступник головного отамана. 

•  Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький - керівники "Січових стрільців" у Бориславі.

                                            

• Осип Демчук, Осип Семенюк - керівники УСС у Сок. 

•  Григорій Коссак -  кервіник "Січових Стрільців" у Ясениці Сільній

• Трильовський Кирило здійснював керівництво стрілецькими товариствами у Галичині.