Дисидентський рух

Дисидентський (опозиційний) рух виник в Україні в середині 1950-х років як форма протесту проти дій партійно-державного апарату та порушення ним радянських законів. 

Слово «дисидент» означає «незгодний» і пояснюється як «людина протестна», яка відкрито протиставляє свої погляди панівній ідеології та рішуче захищає свої переконання. Синонімом слова «дисидент» стало «правозахисник» — людина, яка виборює громадянські, релігійні та національні права.

Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста, набуваючи національно-демократичного забарвлення. Дисидентський рух в Україні заявив про себе ще навіть раніше, аніж у тогочасних Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Основні політичні причини виникнення дисидентського руху: 

• відсутність справжньої політичної самостійності республіки; однопартійна система;
•  позбавлення суспільства демократичного вибору шляхів політичного розвитку;
•  заборона діяльності опозиції;
•  установлення жорстокої цензури;
• неможливість зміни влади.

Національно-культурні причини:

• політика зросійщення;
•  позбавлення українського народу самобутніх рис;
• заперечення можливостей для вільного національно- культурного розвитку.

Соціально-економічні причини:

• низький рівень життя;
•  нав’язування Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку;
• суперечності економічної політики. 

 Релігійні причини:

• проведення антирелігійної політики;
•   антидемократичні засоби, якими проводилася ця політика.

Названими причинами були зумовлені й напрями дисидентського руху. Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.

Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Представники цього напряму засуджували й чинили опір зросійщенню.

Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян.

Переслідування радянською владою служителів церкви та віруючих покликали до життя рух за свободу совісті, який теж був органічною складовою дисидентського руху. Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів. Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко й національну свідомість багатьох людей в Україні.

Організації опозиційного руху:

Перші організації опозиційного руху створили активісти ОУН і УПА, які в середині 1950-х років після припинення збройної боротьби шукали нових методів і засобів продовження боротьби з владою. Певний час вони намагалися продовжити підпільну роботу. У 1958 р. в Станіславі (Івано-Франківську) була виявлена Об’єднана партія визволення України. У 1961 р. у Львові заарештували Український національний комітет, що складався з робітників львівських підприємств і поширював нелегальну літературу.

Окремі опозиційні групи виникли в Східній Україні. У 1956-1959 pp. на Донбасі діяла таємна робітнича організація «Реалістичний робітничий гурток демократів». Члени гуртка виступали проти монополії КПРС на владу, за демократичні вибори, наділення селян землею. Вони розповсюджували листівки в містах Донбасу. Підпільні організації були малочисельними. Радянські спецслужби швидко їх виявили та нейтралізували.

Наприкінці 1950-х років розпочався новий етап опозиційного руху. Він характеризувався іншою тактикою. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення дисиденти не могли розраховувати на масовий опір владі. Тому нове покоління опозиціонерів намагалося поєднувати підпільні та легальні методи діяльності.

Левко Лук'яненко

Першою опозиційною організацією нового типу стала Українська робітничо-селянська спілка, створена у Львові в 1958 р. молодим юристом Левком Лук'яненком. Уродженець Чернігівщини, учасник Другої світової війни, офіцер радянської армії, випускник юридичного факультету Московського університету, Л. Лук’яненко за направленням поїхав у західний регіон України працювати пропагандистом Радехівського райкому партії. Створена ним організація мала за мету вихід України зі складу СРСР. Уперше в повоєнній історії опозиціонери пропонували суспільству мирні засоби боротьби. Головним із них уважалася пропаганда реалізації статті конституцій СРСР та УРСР про право виходу України зі складу Радянського Союзу. Наступним кроком члени спілки вважали вирішення цього питання або Верховною Радою УРСР, або усенародним референдумом. Однак у січні 1961 р. учасники спілки були виявлені та заарештовані. У травні того ж року у Львові їм був оголошений судовий вирок. За звинуваченням у «зраді Батьківщини» Л. Лук’яненка було засуджено до розстрілу (згодом смертний вирок замінено 15-річним терміном ув’язнення), І. Кандибу — до 15, С. Вірун — до 11, інших членів спілки засуджено до 10 років ув’язнення. 

Історичний факт

Лише за перше півріччя 1961 р. в СРСР було розповсюджено 7,7 тис. листівок і листів, виготовлених 2,5 тис. авторів. Це вдвічі перевищило кількість подібних документів за перше півріччя попереднього року. Доповідна записка КДБ СРСР у ЦК КПРС засвідчувала: «У листівках і анонімних листах містяться заклики до активної боротьби проти чинного в СРСР ладу, злісні наклепницькі вигадки щодо окремих керівників радянської держави, націоналістичні настрої, невіра в побудову комуністичного суспільства в нашій країні, наклепи на радянську демократію. В ряді анонімних документів висловлюється ненависть до КПРС і комуністів, погрози на адресу місцевого партійного і радянського активу». За матеріалами записки найбільша кількість «антирадянських» документів була виявлена в Україні, Азербайджані, Грузії, Латвії, а також в окремих районах РРФСР.

Складовою частиною суспільно-політичного життя України в 1960-х роках став «самвидав» — непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів. Шляхом «самвидаву» в Україні в ті роки поширювалися відмінні від офіційної ідеології оригінальні публіцистичні, прозові, поетичні твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса та ін. У них насамперед викривалися деформації радянського суспільства. Цей інструмент самовираження розглядався українською інтелігенцією як один із шляхів утілення в життя проголошеної конституцією свободи слова, як засіб висловлення непокори вільних душею творців тоталітарному режимові в СРСР.

У 1964 р. в західних областях виникла ще одна підпільна організація — Український національний фронт (УНФ), який налічував понад 150 осіб. Метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР і утворення незалежної держави.

Серед репресованих був і учасник Другої світової війни, один із лідерів українського дисидентського руху — генерал-майор радянської армії Петро Григоренко. У відповідь на легальну правозахисну діяльність, виступи та підтримку справедливого й природного прагнення кримських татар повернутися на історичну батьківщину він двічі був поміщений до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. розжалуваний у солдати, позбавлений усіх державних нагород і пенсії.

Подією, що викликала гнів і розпач дисидентів, стала пожежа 24 травня 1964 р. в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві. Згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної ради. 

Робота виконана ученицями 11 класу В.Федоренко, Д.Дубовик ,Т.Ухановою.

Моя робота з контурною картою Україна в період відбудови (1943-1953 рр.)

Мілітарізація Японії

Наслідки Першої світової війни для Японії

Оголошуючи у серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала плани розширення зони свого впливу в Китаї, на Далекому Сході й отримання німецьких володінь у зоні Тихого океану. На другому році війни Японія пред'явила Китаю так звану «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворили б цю країну у вотчину Японії. Власне, щодо Китаю й Тихого океану, то тут японці частково досягли мети. Щодо далекосхідного регіону Росії, то реалізувати задумане через невдалу інтервенцію в цю країну, охоплену громадянською війною, не вдалося.

За давньою японською традицією, колону солдатів, що відправлялися на війну, очолював вояк, який ніс на плечі списану ієрогліфами двометрову збільшену копію «самодзі» - круглої лопатки, якою в японській сім'ї розкладають рис у тарілки. Такими лопатами японські генерали сподівалися «черпати» багаті трофеї на полях битв Першої світової війни. По війні їх спіткало гірке розчарування - Вашинґтонська мирна конференція 1921-1922 рр. проголосила політику «відчинених дверей» - рівних можливостей для всіх країн - у Китаї. І хоча у Вашинґтоні Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військово-морський флот водотоннажністю 315 тис. т, вона вважала себе несправедливо обійденою західними державами, насамперед Сполученими Штатами.

Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 р., коли близько 10 млн чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.

Рисові бунти, їх поширення у країні.

Акціями невдоволення весь час намагалося скористатися задля пробудження «самурайського духу» і мілітаристських настроїв вище армійське командування. Армія в Японії, як і в більшості азійських держав, вважалася елітною частиною суспільства й користувалася значним авторитетом і мала певну автономію щодо парламенту. Армійські кола вели серед японців агітацію, що повоєнні труднощі спричинені несправедливим ставленням до Японії її колишніх партнерів по антинімецькій коаліції.

Головний тягар труднощів, пов'язаний з повоєнним періодом, ліг на плечі уряду прем'єр-міністра Такаші Хари (1856-1921). Найперше, він поставив собі за мету позбавити впливу олігархів, які надмірно посилились в епоху «реставрації Мейдзі», і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті. Т. Хара виявився неперевершеним майстром партійного будівництва й знавцем бюрократичного партійного механізму, зумів заручитися заступництвом впливових японських бізнесменів. Умілий політичний інтригант, він створював для партій умови для перебирання ними влади від бюрократії та старої політичної еліти.

Томіо Хара - японський військовий та політичний діяч.

Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецького життя. Проте посягання на владу бюрократії не зійшло йому з рук і в листопаді 1921 р. його було вбито правим терористом.

Мілітаризація країни. 

Після загибелі Т. Хари в Японії значно активізувалися мілітаристські партії й організації. Спекулюючи на самурайських традиціях, вони ставили за мету відновлення зовнішньої експансії імперії. У 1927 р. прем'єр-міністр Танака надіслав імператору таємний план («меморандум Танаки») витіснення США з Тихого океану й експансії на Далекий Схід.

Мілітаристські настрої як не можна краще для їх провідників накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, яка до того ж охопила фінансову систему країни ще в 1927 р. До нестатків і злиднів більшості населення, особливо сільського, долучився небачений раніше крах банків, що порушив нормальну діяльність всієї економіки.

Період хоч і повільного, але все ж таки економічного зростання в попереднє десятиріччя змінився інфляцією, падінням цін на сільськогосподарську продукцію, руйнуванням товарного ринку, безробіттям.

Економічна криза істотно загострила політичні протиріччя в суспільстві. Японські військові, особливо після підписання в 1930 р. Лондонського морського договору, який доповнив рішення Вашинґтонської конференції, спекулювали на тих часах, коли безпека японських інтересів і колоніальних військ у заморських володіннях була беззастережною.

Тепер же, переконували вони співгромадян, в умовах нав'язування Японії «несправедливих» договорів потрібно було накопичувати військові сили для «відновлення справедливості» і ввести в оману західну дипломатію щодо дійсних намірів Японії на міжнародній арені.

У 1928 р. майже одночасно з прийняттям «Закону про загальні вибори», за яким кількість виборців зросла з понад З млн чоловік до 12,5 млн, було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», яким було передбачено до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічні» та «антидержавні» дії. Насправді ж під ці формулювання можна було підвести будь-які вияви невдоволення офіційною урядовою політикою.

Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських настроїв слугувала ідея про нібито божественне походження Японії. У школах дітям розповідали, що їхня батьківщина - священна земля, якою безперервно управляють нащадки міфічного імператора Дзімми. У центрі шкільної карти «Сусіди Японії» було позначено японську столицю Токіо, а довкола неї було проведено п'ять кіл, що означали етапи експансії Японії. Перше коло охоплювало власне Японію, друге - тихоокеанські острови, Корею, Маньчжурію і частину Монголії, третє - Північний Китай і частину російського Сибіру, четверте - решту Китаю, Індокитай, Борнео й Гавайські острови, п'яте - західне узбережжя США й Канади, Австралію.

Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамаґучі (1929-1931) не відрізнялася оригінальними заходами, спрямованими на виведення економіки з кризи, а в основному полягала у закликах заощаджувати, вести аскетичний спосіб життя тощо. Урешті-решт прем'єр виявився нездатним справитися з проблемами внутрішнього життя країни. Активізація крайньо правих партій з їхніми закликами до встановлення «сильної» влади й наступальної зовнішньої політики знаходила відгук у середовищі молодих офіцерів, політиків, учнівської й студентської молоді, вихованої на самурайському романтизмі, кримінальних елементів. О. Хамаґучі потрапив під шквал критики за безпорадне борсання в трясовині проблем і загинув у результаті терористичного акту правих бойовиків.

Спекулювання на соціальних проблемах, звернення до самурайського минулого й терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р. група молодих офіцерів вчинила заколот з метою насадження у країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку крупного японського бізнесу, насамперед пов'язаного з виробництвом зброї. Особливо велику прихильність виявляли до них керівники дзайбацу - потужних трестів і концернів, котрі контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан», розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних загарбань, не шкодували коштів на підтримку зусиль мілітаристських націоналістичних організацій і груп.

Японські мілітаристські сили, претендуючи на роль об'єднавчого осередку всіх азійців проти Заходу, докладали зусиль для пропаганди в закордонній частині Азії ідеї зверхності азійської раси. У 1934 р. в Японії було засноване об'єднання «Дай-Айя-Кіотай», головними завданнями якого були пропаганда японської культури та мови на Азіатському континенті, поширення торговельного впливу Японії, «визволення» інших азійських народів під протекторатом Токіо. Організація приділяла значну увагу ідеологічному вихованню молоді, об'єднаної в окрему спілку «Молода Азія».

Мілітаризація в 30-х рр. політичного клімату досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. Цього дня група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які мали підтримку бізнесових кіл, впливових засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і до тотальної (загальної) війни проти Заходу, свідченням чому став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.

Формування блоку агресивних держав

Ускладнення обстановки у світі у другій половині 30-х років сприяло утворенню блоку агресивних держав. Німеччина, Італія та Японія не прихо­вували того факту, що прагнули реваншу, вважаючи себе обділеними вер-сальсько-вашингтонською системою міжнародних договорів, які були укла­дені після закінчення Першої світової війни.
Доброзичлива позиція Німеччини під час італійської агресії проти Ефіопії та спільна італійсько-німецька інтервенція в Іспанію призвели до зближення позицій сторін. 25 жовтня 1936 р. в угоді, що складалась із п'яти пунктів, сторони задекларували спільність позицій у зовнішній політиці і домовились про розподіл сфер експансій в Європі і на Середземному морі. У договорі містилося твердження «про загрозу з боку комунізму миру та безпеці в Європі». Із цього часу співробітництво двох тоталітарних держав дістало назву вісь «Берлін - Рим» , а їхні учасники — «держави осі». У своєму виступі Муссоліні говорив про «вертикаль Берлін - Рим» , подібну осі, навко­ло якої повинні будуть групуватися інші європейські країни.

25 листопада 1936 р. було підписано німецько-японську «Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу» яка отримала назву «Антикомінтернівський пакт» . Сторони домовилися протягом 5 років підтримувати співробітництво у справі обміну інформацією про діяльність Комінтерну і застосовувати суворі заходи проти осіб, які прямо або побічно всередині країни чи за кордоном перебувають на службі Комінтерну.

Водночас було підписано і секретну військову угоду, у якій сторони зо­бов'язувалися «не вживати ніяких заходів» , шо могли б сприяти полегшенню становища СРСР у разі його «неспровокованого» нападу на Німеччину або Японію, а також без взаємної згоди не укладати з СРСР будь-яких договорів, що суперечили б духові угоди. «Антикомінтернівський пакт» стимулював посилення агресії Японії в Азії, яка розпочала у липні 1937 р. широкомасштабну війну проти Китаю.

6 листопада 1937 р. у Берліні відбулося підписання протоколу про приєднання Італії до «Антикомінтернівського пакту» . Утворилося об'єд­нання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін - Рим -Токіо» . Хоча офіційно цей блок був спрямований проти СРСР і лівих сил усередині країн-учасниць, насправді він становив серйозну небезпеку й для західних держав — США, Великої Британії та Франції.

Плакат. „Берлін–Рим–Токіо”

22 травня 1939 р. у Берліні був підписаній італо-німецький договір про військовий союз, так званий «сталевий пакт» . Згідно з його умовами, якщо одна зі сторін вступить у війну, друга зобов'язана також розпочати її і підтримати союзницю «на суші, на морі і в повітрі».

Таким чином, було остаточно сформовано військовий союз трьох агре­сивних держав, які стали ініціаторами розв'язання Другої світової війни.

Підписання Антикомінтернівського пакту